Позитивний приклад

судового захисту

прав людини

НАРЕШТІ 

МИ ПЕРЕМОГЛИ !

Ми разом зустрілися цього теплого й по-літньому сонячного суботнього дня 26 вересня 2020 року. Провели таке неформальне індивідуальне заняття у формі ігрового інтерв’ю на свіжому повітрі безпосередньо на Привокзальній площі Харкова. Насправді під час такого живого спілкування обговорили й спробували у тексті матеріалізувати цілком серйозну життєву тему, яка нині стосується багатьох наших читачів серед дітей та дорослих. Бо ця не вигадана історія є позитивним прикладом судового захисту прав людини і безпосередньо прав дитини.

Після повернення до родини із реабілітаційного центру «Надія» до рідної домівки у Мерефі до матусі й бабусі, вже протягом року, за винятком періоду карантину, Дмитро займається улюбленою справою на дитячій залізниці «Мала Південна» у місті Харкові, де вивчає основи майбутньої професії залізничника. А ще віднедавна почав займатися основами журналістської творчості у гуртках «Точка зору» і «Школа успіху» ЦДЮТ № 5 м. Харкова. І цей перший диплом, яким відзначено Дмитра Федоренка за участь у всеукраїнському конкурсі імені Уласа Самчука, під назвою «Мої враження від творчості/твору Уласа Самчука», що відбувся на базі Рівненського обласного краєзнавчого музею та Літературного музею Уласа Самчука (м. Рівне) за участі представників української діаспори з Канади, є позитивним прикладом сучасної молодіжної творчості. Бо свідчить про те, що життя триває. Просто треба впевнено й терпляче йти до обраної мети. І тоді суддя почує і серйозно сприйматиме думку дитини. І, за наявності достатніх доказів, прийме мудре й виважене справедливе рішення. Тоді суд буде об’єктивним і справедливим стосовно конкретної родини і дитини. Ми не просто віримо, але й на прикладі історії з Харківського районного суду, наведемо приклад не вигаданої історії із щасливим і цілком позитивним фіналом.

Під час нашого не формального спілкування на свіжому повітрі у присутності мами, пані Ольги Федоренко, 11-річний Дмитро почув і цілком по-дорослому сприйняв ідею вчителя: рік тому тобі допомогли (знайшли порядну і не заангажовану професійну молоду адвокатку, добилися можливості безпосередньо заслухати твою думку на суді), і тепер ти маєш шанс. Бо настав твій час, щоби коротко розповісти свою не вигадану судову історію, яка допоможе іншим.

Цей сюжет є повчальним і корисним для дітей та їхніх не байдужих відповідальних батьків, які так само, як вже пережив Дмитро, місяцями і навіть роками очікують рішень судів. Тільки після того діти зможуть повернутися до родини, якщо буде потрібне рішення суду.

Що саме радить робити Дмитро дітям і батькам? Як варто діяти у подібних ситуаціях, аби дитину заслухали на суді, щоби після набрання судовим рішенням законної сили діти і дорослі знову жили разом, у дружньому родинному колі та насолоджувалися часом сімейного спілкування? Про це та інше розповідає Дмитро Федоренко у своїй не вигаданій історії.

Леонід Гапєєв,

керівник гуртків «Точка зору», «Школа успіху» Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міськради,

член Національної спілки журналістів України

 фото автора

***

Особисті спогади,

практичні поради читачам

МИ ТАКИ ПЕРЕМОГЛИ !

Ця не вигадана історія вразила не тільки мене особисто.

«Чи був справедливим той суд?» Про це часто запитують мої друзі та знайомі. То що ж тепер можу їм відповісти?

Думаю, що так. Суд був справедливим. Тому, що мене таки заслухали на судовому засіданні. І суддя серйозно сприйняла мою думку. Пригадую зараз, як тоді запитувала суддя, чи взагалі я дійсно прагну жити вдома з родиною, чому я хочу повернутися додому?

― Тому що там, вдома, мені значно краще! ― упевнено відповів я на суді.

Мій судовий виступ відбувся 18 вересня 2019 року, рік тому. Найголовніше для кожного з нас ― не хвилюватися, не панікувати, не боятися висловити свою думку, бути впевненим у собі. Мені це вдалося зробити під час судового засідання. Але найскладніше було потрапити туди. Тричі судовий розгляд справи переносили, бо мене з не відомих причин чомусь не привозили до суду. Знайомі та друзі активно допомагали мені. Після журналістських звернень мого вчителя до Уповноваженого Президента України з прав дитини, інших організацій загальнодержавного рівня в обласному реабілітаційному центрі «Надія» мені повідомили, що незабаром відвезуть до суду.

Але згадувати про все це якось нині сумно. Зараз вже не хочу багато на цю тему говорити…

Що саме відверто порадив би я зараз нашим читачам: батькам і дітям? Активно добивайтеся того, щоби дітей з таких реабілітаційних закладів частіше привозили на судові засідання. Коли діти місяцями і роками очікують на рішення суду у подібних реабілітаційних центрах, дуже важливо надати практичну можливість кожній дитині бути особисто заслуханою на суді.

А ще не варто дітей віддавати у реабілітаційні центри! Саме так вчинив батько мого друга Михайла. Але в моїй історії усе відбулося навпаки. Мене забрали зі школи та з родини державні органи (місцева служба у справах дітей). Потім матуся і бабуся відвідували мене у «Надії» щотижня. За це я їм безмежно вдячний! До речі, ці життєві обставини жінка-суддя теж взяла до уваги. Вона цілком підтримала наші прагнення повернути мене (дитину) до рідної родини.

У моїй дитячій і по-дорослому серйозній історії настав щасливий фінал! Після першого рішення суду служба дітей ще подала апеляцію, хоча то вже відбувалося без моєї участі. Я знову біля місяця очікував у «Надії»…

І, нарешті, після того державний орган апеляцію програв. Так мені коротко розповіли дорослі. Після другого рішення суду мене вже повернули додому і ми таки перемогли!

Дмитро ФЕДОРЕНКО,

11 років, Харківська обл.

Гурток «Точка зору»,

Гурток «Школа успіху»

Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міськради.

26 вересня 2020 року