Козаки не здаються!

Під час занять гуртка «Школа успіху» ЦДЮТ № 5 з Харкова ми обговорили те, що коротко можна сформулювати ось так. Незважаючи на пандемію, сезонні застуди осені, передвиборчу кампанію регіонального рівня та інші виклики сьогодення пересічним українцям часом не легко виживати й переживати усе, що відбувається у соціумі. Проте, наша молодь має свій доволі сміливий погляд на події сьогодення.

Про день козацтва варто думати не лише у святкові дні, але й у післясвяткові будні. «Козаки не здаються!» Сучасний арт-малюнок із такою назвою як палкий привіт усім глядачам створила наша авторка Марина Харченко.

Леонід Гапєєв,

керівник гуртка «Школа успіху» ЦДЮТ № 5

 

 

Досліджуємо складові успіху

Під час заняття гуртка «Школа успіху» ЦДЮТ № 5 Харківської міськради наші автори досліджують складові успіху у контексті громадянської освіти та журналістики. Під час занять у міні-групі, застосовуючи індивідуально-груповий метод ми досліджуємо зміст публікацій улюбленої газети «Трибуна трудящих», з якою творчо співпрацюємо з осені 2019-го року.

Деякі старшокласники, як, скажімо, Іван Качмала, пробують себе у медіасфері вперше, а інші вже потроху діляться власним досвідом успіху. Марина Харченко із зацікавленням читає свіжий номер газети, де на першій шпальті розповідається про перемогу наших молодих авторів у номінації «Вдалий дебют» на цьогорічному обласному конкурсі серед журналістів «Часопис-2020». А ще наша авторка дуже хотіла отримати свій авторський примірник іншого номеру «Трибунки», де власне, опубліковано її перше інтерв’ю. Через карантинну паузу раніше автор цього сюжету Марині надіслав електронну версію газети. Напевно, то й добре, коли юні журналісти виявляють таку наполегливість та ініціативність. Бо особисто добре пам’ятаю свої перші кроки молодого автора, для якого примірник із твором має не аби яке символічне значення. Отож, довелося педагогу дістатися до першоджерел. І в редакційному архіві знайшли примірник газети для нашої авторки.

Складові успіху є дуже цікавим явищем. Але через обмеженість часу ми продовжуємо займатися своїм професійним ремеслом, не заради слави, а для самовдосконалення…

Леонід Гапєєв,

керівник гуртка «Школа успіху» ЦДЮТ № 5 Харківської міськради,

член Національної спілки журналістів України

фото автора

 

 

Позитивний приклад

судового захисту

прав людини

НАРЕШТІ 

МИ ПЕРЕМОГЛИ !

Ми разом зустрілися цього теплого й по-літньому сонячного суботнього дня 26 вересня 2020 року. Провели таке неформальне індивідуальне заняття у формі ігрового інтерв’ю на свіжому повітрі безпосередньо на Привокзальній площі Харкова. Насправді під час такого живого спілкування обговорили й спробували у тексті матеріалізувати цілком серйозну життєву тему, яка нині стосується багатьох наших читачів серед дітей та дорослих. Бо ця не вигадана історія є позитивним прикладом судового захисту прав людини і безпосередньо прав дитини.

Після повернення до родини із реабілітаційного центру «Надія» до рідної домівки у Мерефі до матусі й бабусі, вже протягом року, за винятком періоду карантину, Дмитро займається улюбленою справою на дитячій залізниці «Мала Південна» у місті Харкові, де вивчає основи майбутньої професії залізничника. А ще віднедавна почав займатися основами журналістської творчості у гуртках «Точка зору» і «Школа успіху» ЦДЮТ № 5 м. Харкова. І цей перший диплом, яким відзначено Дмитра Федоренка за участь у всеукраїнському конкурсі імені Уласа Самчука, під назвою «Мої враження від творчості/твору Уласа Самчука», що відбувся на базі Рівненського обласного краєзнавчого музею та Літературного музею Уласа Самчука (м. Рівне) за участі представників української діаспори з Канади, є позитивним прикладом сучасної молодіжної творчості. Бо свідчить про те, що життя триває. Просто треба впевнено й терпляче йти до обраної мети. І тоді суддя почує і серйозно сприйматиме думку дитини. І, за наявності достатніх доказів, прийме мудре й виважене справедливе рішення. Тоді суд буде об’єктивним і справедливим стосовно конкретної родини і дитини. Ми не просто віримо, але й на прикладі історії з Харківського районного суду, наведемо приклад не вигаданої історії із щасливим і цілком позитивним фіналом.

Під час нашого не формального спілкування на свіжому повітрі у присутності мами, пані Ольги Федоренко, 11-річний Дмитро почув і цілком по-дорослому сприйняв ідею вчителя: рік тому тобі допомогли (знайшли порядну і не заангажовану професійну молоду адвокатку, добилися можливості безпосередньо заслухати твою думку на суді), і тепер ти маєш шанс. Бо настав твій час, щоби коротко розповісти свою не вигадану судову історію, яка допоможе іншим.

Цей сюжет є повчальним і корисним для дітей та їхніх не байдужих відповідальних батьків, які так само, як вже пережив Дмитро, місяцями і навіть роками очікують рішень судів. Тільки після того діти зможуть повернутися до родини, якщо буде потрібне рішення суду.

Що саме радить робити Дмитро дітям і батькам? Як варто діяти у подібних ситуаціях, аби дитину заслухали на суді, щоби після набрання судовим рішенням законної сили діти і дорослі знову жили разом, у дружньому родинному колі та насолоджувалися часом сімейного спілкування? Про це та інше розповідає Дмитро Федоренко у своїй не вигаданій історії.

Леонід Гапєєв,

керівник гуртків «Точка зору», «Школа успіху» Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міськради,

член Національної спілки журналістів України

 фото автора

***

Особисті спогади,

практичні поради читачам

МИ ТАКИ ПЕРЕМОГЛИ !

Ця не вигадана історія вразила не тільки мене особисто.

«Чи був справедливим той суд?» Про це часто запитують мої друзі та знайомі. То що ж тепер можу їм відповісти?

Думаю, що так. Суд був справедливим. Тому, що мене таки заслухали на судовому засіданні. І суддя серйозно сприйняла мою думку. Пригадую зараз, як тоді запитувала суддя, чи взагалі я дійсно прагну жити вдома з родиною, чому я хочу повернутися додому?

― Тому що там, вдома, мені значно краще! ― упевнено відповів я на суді.

Мій судовий виступ відбувся 18 вересня 2019 року, рік тому. Найголовніше для кожного з нас ― не хвилюватися, не панікувати, не боятися висловити свою думку, бути впевненим у собі. Мені це вдалося зробити під час судового засідання. Але найскладніше було потрапити туди. Тричі судовий розгляд справи переносили, бо мене з не відомих причин чомусь не привозили до суду. Знайомі та друзі активно допомагали мені. Після журналістських звернень мого вчителя до Уповноваженого Президента України з прав дитини, інших організацій загальнодержавного рівня в обласному реабілітаційному центрі «Надія» мені повідомили, що незабаром відвезуть до суду.

Але згадувати про все це якось нині сумно. Зараз вже не хочу багато на цю тему говорити…

Що саме відверто порадив би я зараз нашим читачам: батькам і дітям? Активно добивайтеся того, щоби дітей з таких реабілітаційних закладів частіше привозили на судові засідання. Коли діти місяцями і роками очікують на рішення суду у подібних реабілітаційних центрах, дуже важливо надати практичну можливість кожній дитині бути особисто заслуханою на суді.

А ще не варто дітей віддавати у реабілітаційні центри! Саме так вчинив батько мого друга Михайла. Але в моїй історії усе відбулося навпаки. Мене забрали зі школи та з родини державні органи (місцева служба у справах дітей). Потім матуся і бабуся відвідували мене у «Надії» щотижня. За це я їм безмежно вдячний! До речі, ці життєві обставини жінка-суддя теж взяла до уваги. Вона цілком підтримала наші прагнення повернути мене (дитину) до рідної родини.

У моїй дитячій і по-дорослому серйозній історії настав щасливий фінал! Після першого рішення суду служба дітей ще подала апеляцію, хоча то вже відбувалося без моєї участі. Я знову біля місяця очікував у «Надії»…

І, нарешті, після того державний орган апеляцію програв. Так мені коротко розповіли дорослі. Після другого рішення суду мене вже повернули додому і ми таки перемогли!

Дмитро ФЕДОРЕНКО,

11 років, Харківська обл.

Гурток «Точка зору»,

Гурток «Школа успіху»

Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міськради.

26 вересня 2020 року

 

ПОВЕРНЕННЯ ДИТИНИ ―

СПРАВА ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОГО ЗНАЧЕННЯ

Ця не вигадана приголомшлива для більшості читачів історія, опублікована рік тому, коли у лютому 2018-го Дмитра силоміць без його згоди та всупереч волі мами і бабусі забрали зі школи та відвезли у невідомому напрямку, не залишила нас байдужими. Бо чужих дітей не буває. А держава і суспільство мають захищати права дитини не лише на папері. Аж до жовтня 2019-го 10-річний хлопчик перебував понад 9-місячний законодавчий термін у реабілітаційному центрі «Надія», розташованому у сотнях кілометрів від рідної домівки у м. Мерефа Харківської області, аж у Великобурлуцькому районі поблизу україно-російського держкордону. Просто очікував на рішення суду, а мама і бабуся їздили до нього і в сніг, і в дощ, і в будь-яку негоду.

Як практично дістатися до «Надії»? Автор туди з’їздив і особисто переконався, наскільки це не легка, а досить таки важка справа. Через відсутність прямих транспортних маршрутів доводиться їздити туди кількома видами транспорту із пересадками: електропоїзд, маршрутний автобус. Рано вранці виїхав та повернувся додому у Харкові лише пізно ввечері. Тому не всі батьки часто відвідували у «Надії» своїх дітей. А пані Ольга, мати Дмитра, та бабуся їздили до свого хлопця протягом цих довгих місяців кожного тижня на вихідні дні. З цього приводу керівництво закладу постійно писало у відповідях на звернення до різних інстанцій про те, що мама і бабуся мають можливість постійно відвідувати Дмитра. До того ж, велась статистична звітність кількості таких відвідувань протягом року, півроку тощо. Ці обставини та фактичні дані, до речі, зіграли на користь матері дитини. І коли під час заслуховування думки сторін адвокат озвучила те, що мама постійно (по черзі із бабусею) навідувалася до сина, а ще постійно писала звернення до різних держорганів з метою захисту прав дитини, суддя позитивно сприйняла цей аргумент на користь матері дитини.

Центри реабілітації: допомога у складних життєвих обставинах

чи порушення прав матері і дитини ?

Досить парадоксально сприймається та обставина, що свого часу КЗ «Харківський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей «Надія» опинився під загрозою закриття. І, завдяки підтримки з боку облдержадміністрації заклад вдалося зберегти та віднайти подальше фінансування. (Сьогодні там дітям надається смачне харчування, що нагадує домашні страви, а ще є гарні меблі. Часто туди приїздять волонтери, дітей возять на екскурсії.) Але ж при всій повазі до соціальної роботи закладу та прагненню до створення красивих побутових умов, необхідно розуміти й інший бік життя. Діти не повинні залишатися там надовго, їх треба повертати у родини. Навіть із більш скромними побутовими умовами проживання. Щоб у них не створювалася ілюзія комфорту, щоби вони розвивали критичне мислення, формували власну мотивацію до навчання, оволодіння професією та адаптувалися в родині до реального дорослого життя.

На що скаржилася мати дитини у своїх письмових (електронних) зверненнях до різних державних органів протягом більше року перебування хлопчика в «Надії»?

По-перше, матері Дмитра, яка має батьківські права (органом опіки у позові до суду не ставилося питання про позбавлення батьківських прав) безпідставно не видавали медичну картку дитини на її численні усні прохання. Коли автор надав консультацію та допоміг скласти письмовий запит про надання інформації щодо стану здоров’я дитини, то відповідь у письмовій формі надали вчасно. Виявилося, що медогляди проводилися формально, із мінімальним залученням медиків. Хоча скарг на здоров’я з боку дитини не було.

А інше порушення є більш суттєвим, хоча винити у цьому працівників чи керівництво реабілітаційного центру немає сенсу, бо усі діти, які із надією сподівалися на фінал судового процесу, очікували цього дуже довго. Отож, ювенальна юстиція у судовому контексті ще має свої суттєві недоліки. Програма соціально-психологічної реабілітації Дмитра давно вже закінчилась, і дитина знаходилася в «Надії» понад 9 місяців, тобто із лютого 2018-го по жовтень 2019-го. Це є порушенням законодавства і гарантованих міжнародними конвенціями прав дитини. Поки ще доводиться очікувати на рішення суду, доцільно вирішити питання про те, щоб поступово 10-річний хлопчик адаптувався до сімейного життя: для цього необхідний дозвіл, щоби Дмитра відпускали додому на вихідні дні. Цілком зрозуміло і логічно. Але на чергові звернення від імені матері дитини та авторські журналістські звернення Служба у справах дітей Харківської облдержадміністрації категорично відповіла, що такий альтернативний варіант практично не можливий, бо такі норми відсутні у діючому законодавстві України.

Відповідно до п.17, п.20 «Типового Положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей» (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 2004 р. № 87) дитина може перебувати у центрі протягом часу, необхідного для її реабілітації, але не більше ніж 9 місяців у разі стаціонарного перебування. Підставою для вибуття дитини з центру є завершення курсу реабілітації і повернення дитини на виховання до батьків (одного з них) або осіб, що їх замінюють.

По суті наступних звернень матері Дмитра та журналістських звернень автора до Служби у справах дітей Харківської облдержадміністрації було прохання вирішити питання про важливість заслухати думку дитини на судовому процесі про повернення дитини до матері і бабусі з метою можливості здійснення сімейного виховання. А до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини писали про необхідність здійснити моніторингову перевірку КЗ «Надія». Адже всупереч нормам Конституції дитина не мала можливості безпосередньо спілкуватися із мамою та бабусею за допомогою мобільного телефону, а лише могла це зробити під контролем педагога-психолога. З часом за результатами моніторингового візиту працівників Секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини таки було виявлено певні порушення, що також було озвучено на суді в обґрунтування правової позиції матері, яка прагне повернути дитину до родини. За результатами проведеного моніторингового візиту Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Київській та Харківській областях одним із поширених виявлених порушень є перебування дітей у реабілітаційному центрі понад 9-12 місяців.

Саме зараз настав час дізнатися, куди ще автор цієї невигаданої історії направив своє журналістське звернення? Як ситуація почала кардинально змінюватися на краще?

Дивною та цілком несподіваною як для автора цього сюжету, так і для матусі й бабусі, не байдужих громадських активістів стала новина. Після чергового журналістського звернення безпосередньо до голови суду та судді, який розглядав цю цивільну справу, під час наступного судового засідання суддя оголосив про самовідвід. Відверто кажучи, це стало своєрідною «лінією розмежування». Адже упередженість судді та адвоката, який часто діяв не на користь та всупереч інтересів клієнтки, лише вчасно отримуючи оплату, створювали вагомі ризики ухвалення судового рішення не на користь матері дитини. А після того як справу почала розглядати інша суддя і настала тривала у часі перерва між засіданнями, довелося шукати іншого адвоката. Марина Скляр, молодий адвокат, серед інших потенційних кандидатів виконати цю суспільно важливу місію переконала ось чим. По-перше, теж виховує маленьку дитину. По-друге, вона увійшла в ситуацію клієнтки, навіть зробила їй суттєву 50 % знижку в оплаті правової допомоги і повідомила про те, що ця справа її зацікавила не заради заробляння грошей, а заради відновлення правди і справедливості.

Дещо інша життєва історія

Чи варто звертатися до служби у справах дітей та чи доцільно тимчасово скористатися можливостями реабілітаційного центру, де дитина певний час зможе знаходитися на повному державному утриманні? В якості відповіді коротко розповім іншу історію, про яку розповів Юрій, батько дитини, що мав певні проблеми з алкогольною залежністю. Його дитина теж перебувала у «Надії», дружила з Дмитриком, але потрапила туди за заявою батька.

Цілком логічно, що реабілітаційні центри за задумом їхніх засновників мають виконувати певні соціальні функції. Якось перебираючи свої паперові архіви, автор випадково натрапив на номер телефону Юрія, батька дитини, яка теж певний час перебувала у «Надії».

― Чи виникали у вас проблеми спілкування із сином по мобільному телефону під час його перебування у «Надії»? ― запитую у Юрія.

― Проблем таких взагалі не виникало. Нормально склалися стосунки із психологом та вихователями. В цілому склалося гарне враження від цього закладу, ― відповів батько.

― Чому ваша дитина опинилась у «Надії»? ― знову поцікавився у Юрія.

― Я сам написав заяву із проханням про отримання допомоги від держави. Потім складно було повернути сина через бюрократичні нюанси. Виник великий скандал із дружиною, через моє зловживання алкоголем. Вона від мене пішла, залишивши дитину. І тоді старша донька запропонувала мені таку ідею ― звернутися до служби у справах дітей. Син перебував у реабілітаційному центрі біля 8 місяців, ― розповів Юрій.

…І тепер знову про історію Дмитра, який прагнув повернутися додому. До цього прагнули його мама, бабуся та усі небайдужі співвітчизники. Отож, ключове питання: наскільки виявилася практично важливою особиста присутність дитини та заслуховування її думки у суді під час розгляду цивільної справи? Як варто активно добиватися від державних органів результату, щоби дитину заслухали на суді?

Тривалий час автору довелося займатися «бюрократичною» боротьбою із держорганами. Йдеться про те, аби дитину привезли на судове засідання та заслухали його думку. Справжнє прізвище хлопця з Харківщини мені одразу пригадали у телефонній розмові із офісом Уповноваженого Президента України з прав дитини. Майже десяток журналістських звернень, немов «уколів» бюрократії, дали свій позитивний результат. Дмитрика таки привезли до суду і заслухали його думку про те, що він дійсно прагне повернутися до родини.

Рішення суду є,

але повернення дитини за процедурою…

Вже настала перемога! Рішення суду на користь матері є. Воно офіційно озвучено. Але ж загальнодержавна «бюрократична машина» усе робить навпаки? Начебто і немає питань до служб у справах дітей, які влаштовують дітей до різних центрів реабілітації. Там вони очікують на розгляд судом цивільної справи. Доводиться чекати роками. Реально у цій історії лише 18 вересня 2018-го було оголошено рішення Харківського районного суду (тобто суду першої інстанції) на користь матері ― повернути хлопчика додому. Але служба у справах дітей міськради із цим ніяк не хотіла погодитися. Навіть керівництво реабілітаційного центру їм не раз наголошувало, що і побутові умови значно дома покращилися, і постійно мама із бабусею хлопчика відвідували, і взагалі ж державна політика має бути на боці сімейного виховання. Але апеляційну скаргу служба у справах дітей міськради таки подала.

Зі свого боку, автор цієї статті вже після отримання рішення суду 1-ї інстанції про повернення дитини, знову почав готувати і надсилати журналістські звернення до різних державних органів всеукраїнського та регіонального рівня. Серед них активно відреагували в офісі Уповноваженого Президента України з прав дитини. Порівняно, із попередніми отриманими відповідями, вже з перших речень документу було очевидно, що чиновники вникали глибше у суть проблеми. Було повідомлено, що справа має розглядатися в Апеляційному суді Харківської області, вказано головуючого суддю. А розглянули апеляцію несподівано швидко, і рішення суду першої інстанції було залишено без змін. Отже, нарешті рішення районного суду набуло законної сили на користь матері. Але після останніх журналістських звернень автора цього сюжету посадовці вже почали із кращим людським розумінням ситуації сприймати цю проблему. І директор «Надії», і начальник обласної служби у справах дітей, хоча й були обмежені у своїх діях рамками діючого законодавства, в особистих телефонних розмовах були налаштовані на конструктивне вирішення усіх питань, з метою дотримання прав та законних інтересів дитини.

Посадовці порадили надати довідку про те, де навчатиметься Дмитро після повернення додому. І ось, після зібраних необхідних документів, настав урочистий фінал цієї історії. Останній візит до «Надії». За словами Ольги Широкої, координатора ГО «Твереза Україна» у Харківській області, яка доклала чимало зусиль заради допомоги цій родині, і особисто приїхала до с. Вільхуватка до реабілітаційного центру, Дмитрик вже сидів і чекав на валізах. Мати та представники служби у справах дітей зустрілися у присутності директора «Надії» об 11-й ранку. За процедурою передача дитини відбулася за актом у присутності мами, служби дітей і директора реабілітаційного центру.

Відібрання та повернення дитини є справою держорганів? Такі реалії життя. За словами класиків, право є найвищою мірою справедливості. Але не рідко за неї треба довго боротися, щоби добитися остаточного і позитивного результату…

Зараз Дмитро навчається основам професії залізничника на Малій Південній у Харкові. Будемо сподіватися, що коли він виросте і раптом до рейсу разом з ним потраплять ці посадовці, або їхні нащадки, то дорослий залізничник буде дбати про їхній комфорт і безпеку. Бо право кожного є вищою мірою справедливості…

Леонід ГАПЄЄВ,

юрист, член Національної спілки журналістів України

 

Перлини Слобожанщини:

неформальне національно-патріотичне

виховання

 

ПАРК АСМОЛОВА:

місце, де відпочиваєш душею

Сьогодні у часи цивілізаційних змін, глобального потепління та інших природних катаклізмів сучасна людина нерідко почувається знервованою, розгубленою, подавленою від реклами та інших факторів стороннього впливу. А, здавалося б, ще пару століть такого шаленого і нав’язливого впливу на людську психіку не було? Можемо вас приємно здивувати. Сьогодні ще залишилися на планеті та в нашій Україні, на рідній Слобожанщині такі місця, де можна спокійно й цілком безоплатно відпочити душею. Вашій увазі пропонується невеличка екскурсія до Сумського парку імені Асмолова.

Адже побачити такі справжні перлини Слобожанщини водночас означає можливість втілити у життя сучасні ознаки неформального національно-патріотичного виховання, долучитися до вивчення природної та культурної спадщини нашого народу, відчути на собі позитивні риси того явища, яка без сумніву можемо назвати правом на культурний відпочинок у сімейному колі для дітей та дорослих.

Сумський парк-пам’ятка ім. І.О. Асмолова садово-паркового мистецтва. Це місце відпочинку віднесено до природно-заповідного фонду України, охороняється законом, про що одразу дізнаємося перед входом.

Опинившись на цій території одразу відчуваєш свіже повітря і красу довкола, спокійне й гармонійне життя. Коли можна усамітнитися від усіх житейських турбот. Хоча не варто думати лише про усамітнення. Бо чимало серед відвідувачів парку прогулюються із родинами та дітьми. Бо гармонія маленької чи дорослої людини із природою є гарною альтернативою для кожного, своєрідною арт-терапією. Діти приходять сюди із дорослими помалювати, погуляти, сфотографуватися. На голубів помилуватися, які з великим зацікавленням цілою зграєю кружляють навколо відвідувачів. Є тут в глибині парку старий і мудрий дуб, який завжди готовий до мовчазного споглядання. Бо природа сприймає і гарно пам’ятає енергетику людини, і для вдумливих позитивно налаштованих відвідувачів є непогані можливості для відновлення душевної гармонії…

А тепер трохи корисної інформації. Парк ім. Асмо́лова (інша назва Дендропарк ім. Асмолова) — це парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення в Україні. Розташований у місті Суми, площа Троїцька, 14, на плакорній ділянці правого корінного берега ріки Псел. Займає площу 5 га. Статус надано згідно з рішенням облвиконкому від 13.07.1971 року № 355, рішенням облради від 27.06.2008 року.

Це єдиний парк у місті і взагалі на Сумщині, в якому на досить короткому і зручному маршруті можна ознайомитися із значною за видовим складом колекцією дерев, кущів квіткових культур.

Сьогодні цей парк не покинутий без догляду. Бо, як би сьогодні тяжко економічно не було, ним опікується керівна організація — КЗ «Сумський обласний спеціалізований диспансер радіаційного захисту населення». Серед пацієнтів цього медзакладу чимало відвідувачів парку затишно розміщуються на лавках ще на початку території. А для більш допитливих відвідувачів є можливість пройти далі. Аби побачити великі яри, низини, де колись були озера. А ще кожного року яблунева долина рясніла екологічно чистими яблучками, які теж потрошку спробували не байдужі відвідувачі. Хоча цього року не вродили яблучка…

А хочете зараз дізнатися дещо з історії парку Асмолова ?

За інформацією з Вікіпедії https://uk.wikipedia.org/wiki/ у кінці ХІХ та на початку ХХ століть на вулиці Троїцькій (раніше вул. Дзержинського) м. Суми з'явився двоповерховий особняк селекціонера та купця другої гільдії Івана Олександровича Асмолова. (Сьогодні цей особняк є «блакитним» корпусом в комплексі диспансеру). Навколо особняка та на північ від нього Іван Асмолов розбив досить великий парк. Допоміг у заснуванні дендропарку Івану Олександровичу Асмолову у ті часи Іван Герасимович Харитоненко. І. О. Асмолов управляв декількома заводами Харитоненка. 50 тис. рублів (за підрахунками краєзнавця А. Ленського, на наші гроші це близько 5 млн. грн.) Асмолов отримав у спадок від Харитоненка в 1891 році. На ці гроші було придбано ділянку землі.

Інша історія радянської доби майже зруйнувала все, що було створено до того.

Під час революції 1917 ― 1919 років парк було зрубано майже повністю. Його пішохідні доріжки, пейзажні галявини, водойми, альпійські гірки, клумби тощо було занедбано. Особняк, господарські забудови та парк перетворили на притулок для сирітських дітей. Пізніше, в довоєнні роки на базі парку працював санаторій. Перед війною з Німеччиною в ньому оздоровлювали воїнів фінської компанії. В роки окупації німці в парку розмістили свій шпиталь. З вересня 1943 року парк стає власністю обласного лікувально-санаторного управління (ЛСУ). Поступово парк починає відроджуватись. З 60-х років ХХ ст. парк дбайливо доглядається і охороняється. В цей час озеленювачем парку починає працювати Надія Федорівна Дубровіна. В 70-х роках ХХ ст. він зазнав значної реконструкції, під час якої колекція деревних рослин у значній мірі поповнилась. 18 квітня 1972 року було схвалено генеральний план ландшафтної реконструкції, благоустрою і озеленення парку. Виконала його проектна група А. Залевського із Центрального ботанічного саду АН України. Кошти на проектні роботи виділило Сумське міське товариство охорони природи.

Після реконструкції дендрологічна колекція збагатилася такими видами, як гінкго дволопатеве, модрини європейська та сибірська, тис, бук лісовий, дуб північний, маслинка вузьколиста, дерен справжній, сумахи коротковолосий та маньчжурський, самшит вічнозелений, магнолія падуболиста тощо.

Колекція покритонасінних нараховує 68 видів дерев та чагарників із 25 родин. Тут можна милуватися трояндами, айстрами, півоніями, тюльпанами, гіацинтами, королицями, рудбекіями.

Правила поведінки розміщено перед входом у парк. В принципі, сучасні відвідувачі їх дотримуються. В цілому ж, цей парк Асмолова, що зберігся ще з попередніх століть, і сьогодні користується популярністю серед сумчан і гостей міста. Воно цілком зрозуміло. Бо кожен з нас має право на чисте і безпечне довкілля. Принаймні, тут воно збереглося. І добре, що є те місце, де відпочиваєш душею.

Леонід Гапєєв,

Суми — Харків

Фото Олени Гапєєвої

*** 

Цей блог започатковано під час карантину. Отож, тимчасові обмеження не повинні стати приводом для суму. А ще варто в усьому шукати позитив.

Поговоримо про успіхи. У кожного вони свої. Сьогодні розповімо про успішні публіцистичні дослідження учасниці гуртка «Моя майбутня професія» Центру дитячої та юнацької творчості № 5 ЕЛІНИ ДРОБКО, присвячені творчості відомого у світі українського письменника, журналіста, публіциста Уласа Олексійовича Самчука з нагоди 115-ліття від дня його народження.

*** 

Публіцистичні роздуми

харківської старшокласниці

помітили в українській діаспорі

 

Ще у докарантинному часі 2020 року нашої новітньої історії ми почали досліджувати творчість відомого у світі українського письменника, журналіста, публіциста Уласа Олексійовича Самчука.

Питання національно-патріотичного виховання сьогодні є особливо актуальними. Про це говорив і сам автор. Але особлива «фішка» цього процесу є у тому, щоби не залякувати людей радикальними проявами будь-якого явища. Про це говорив і сам У.А. Самчук у своїх творах публіцистики, виступаючи проти радикалізму, комунізму, націоналізму та всякого «ізму». З позиції сьогодення, поважаючи норми міжнародного права, ми намагалися донести до широкого загалу досить зважено і толерантно те, про що писав У.О. САМЧУК у своєму публіцистичному творі «Нарід чи чернь?». Погодьтеся, це було досить не легке творче і професійне завдання, як для старшокласниці, так і для її педагога. Цей сюжет особливо актуальний для читача своєю яскравою психологічністю життєвих спостережень. За умови уважного прочитання та творчого осмислення тексту-першоджерела, який безумовно того вартий.

ПРО ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ

ТА НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ

У ТВОРЧОСТІ

УЛАСА САМЧУКА

Для наших гуртківців була можливість зробити власні інтерпретації творчості Уласа Самчука або у текстовому форматі, або за допомогою малюнку. І учасниця гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 Харківської міськради ЕЛІНА ДРОБКО на всеукраїнський конкурс, присвячений творчості цього автора, представила власне публіцистичне дослідження «ПРО ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ ТА НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ (публіцистичні роздуми-дослідження на тему твору «Нарід чи чернь?» Уласа Самчука).

Іноді мені як читачу і педагогу здається, що цей український митець обрав собі нелегкий шлях так би мовити «на самоізоляції» далеко від рідної України? Водночас про його творчість добре обізнані представники української діаспори у різних країнах світу. А в нинішніх умовах вже нашої карантинної «самоізоляції» ми знову перечитуємо деякі його твори, пригадуючи його тези «за мужню дійсність». І це не випадково.

Також приємно зазначити, що дослідження нашої авторки ЕЛІНИ ДРОБКО були помічені на всеукраїнському та міжнародному рівні поважними представниками української діаспори у Канаді. До слова, публіцистичне дослідження «ПРО ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ ТА НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ» увійшло до десяти кращих текстових публіцистичних творів серед школярів України. Так, від керівництва КЗ «Рівненський обласний краєзнавчий музей» Рівненської обласної ради, від керівництва літературного музею Уласа Самчука (м. Рівне), від імені розпорядниці літературної спадщини і виконавиці останньої волі Уласа Самчука пані Оксани Бризгун-Соколик (Канада) член гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 Харківської міськради, старшокласниця 126-ї школи ЕЛІНА ДРОБКО відзначається дипломом переможця всеукраїнського учнівського конкурсу імені Уласа Самчука «Мої враження від творчості/твору Уласа Самчука» (ІІ місце) у номінації «учнівські твори» з нагоди 115-ліття від дня народження письменника. У подарунок від організаторів конкурсу Еліна отримала велику і красиву книгу ― сучасне видання роману У. Самчука «Волинь», сувенірну продукцію від Літературного музею Уласа Самчука (м. Рівне) і не тільки.

(Почитати дослідження Еліни Дробко можна на блозі «ПРОСТІР ДУМОК» https://klub-media.blogspot.com/, оприлюднене 17.05.2020 року у рубриці «ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ…» із вступом педагога, її твір має назву «ПРО ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ ТА НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ»).

Особисто мене як педагога і громадянина радує те, що творчий потенціал наших земляків та приклад креативності молоді Слобожанщини ще у минулому столітті помітив сам Улас Самчук. Так, в одному з публіцистичних репортажів повоєнної збірки творів У. Самчука (1943-й рік) можна сьогодні дізнатися цікаві моменти. Автор ділиться своїми враженнями від подорожей Україною. У. Самчук доволі жорстко і критично відгукнувся про свою малу Батьківщину і конкретно про місто Рівне, хоча й зауважив, що з того місця відкриваються шляхи до усього світу. Водночас доволі несподівано і цікаво, із присмаком надії та певного оптимізму написав про відвідування тодішнього міста Харкова та позитивні враження про наших земляків.

Леонід ГАПЄЄВ,

керівник гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 Харківської міськради

фото автора